iz.com.ua

Главные, Запорожье
Не о собственном здоровье, а о мире в Украине переживает боец Алексей Грищенко
Поделиться

После трех с половиной месяцев, проведенных в больницах, домой, в село Константиновка Мелитопольского района, вернулся боец 72-й отдельной механизированной бригады Алексей Грищенко. Впереди у военнослужащего с серьезнейшим ранением длительный период реабилитации, а преодолеть все связанные с этим трудности, ему помогают жена Надежда и сын Богдан.

Не о собственном здоровье, а о мире в Украине переживает боец Алексей Грищенко

ФЛАГ «СИГНАЛИЗИРУЕТ»: В КОНСТАНТИНОВКЕ ЖИВУТ УКРАИНЦЫ
Радостной новостью о выписке Алексея Грищенко, который получил вражескую пулю 10 августа во время боя под Старогнатовкой Донецкой области, поделились в соцсетях волонтеры. Через них удалось связаться с супругой бойца Надеждой и «напроситься» в гости. Найти нужный дом на сельской улице было легко, ориентиром служил украинский флаг, развевающийся на фронтоне. А появился он здесь еще во время событий на Майдане.

— Причепила його одного сонячного ранку, щоб всі знали – в Костянтинівці живуть українці, – объясняет свой шаг Надежда. – А ще, щоб не мучити людей думками, яка в нас позиція. Потім мені чоловік привіз віночок, сережки в мене з’явились в національному стилі. І траплялось таке, що йду, бачу знайомого, і він мене бачить, але не хоче ні вітатись, ні мати щось спільне. Тобто, вийшло вигідно, деякі люди зникли з оточення, але натомість з’явилось багато нових друзів.

Не о собственном здоровье, а о мире в Украине переживает боец Алексей Грищенко

С государственным символом связан еще один семейный эпизод – в Киеве, куда Алексей поехал в январе 2014 года – в самый разгар Революции Достоинства, при себе у него тоже был флаг, на котором он маркером написал «Мелитополь». Тот период житель Константиновки вспоминает с воодушевлением, говорит, что на Майдане царила атмосфера единства и веры в скорейшие изменения.

— Там були не тільки такі простолюдини, як я, але і бізнесмени, і представники інших професій, яким було не байдуже, що коїть влада, – вспоминает Алексей. – Це було дуже згуртоване середовище, така атмосфера панувала, коли скупчується багато людей, які думають так, як ти.
Когда уличные протесты в столице завершились, и «горячо» стало в другой точке страны – Крыму, вместе с мелитопольской самообороной Алексей провел несколько дней в Новоалексеевке, но быстро осознал, что безоружные активисты мало чем помогут.

ХОЧЕШЬ ЗАЩИЩАТЬ РОДИНУ, ОББИВАЙ ПОРОГИ ВОЕНКОМАТА ПОЛГОДА
Не остался в стороне наш земляк и от событий на Донбассе, и в числе первых начал штурмовать военкомат.

— Я не проходив строкову службу, тож не мав військового квитка, через це отримав відмову, – говорит о событиях прошлой весны Алексей. – За тиждень-два знову завітав, кажу: «На Сході таке коїться, давайте щось вирішувати!». Відправили мене по довідку про несудимість та на медкомісію, а там з півсотні чоловіків. «Нічого собі, — думаю. – Яке поповнення до лав армії!» Запитав в людей біля одного з кабінетів: «Хто сюди крайній? Це всі бажаючі служити?» – «А ти що бажаєш?» – «Так!» – «Ти серйозно?» – «А ви що — ні?» – «Раз ти доброволець, то йди без черги». Так я всіх лікарів швиденько і обійшов.

Но даже предоставив все документы, Алексей Грищенко так и не получил долгожданной повестки и начал разыскивать контакты добровольческих батальонов, связался с «Азовом», «Правым сектором». Только успел договориться о службе с одним из этих подразделений, как о настойчивом константиновце вспомнили в военкомате. Так что, спустя полгода хождения по кабинетам, 9 августа 2014 года, он наконец-то был зачислен солдатом в 8 роту 3-го батальона 72-й отдельной механизированной бригады. На освоение всех армейских премудростей новобранцам дали всего девять дней, а по их истечении перебросили в зону АТО – под село Николаевка Волновахского района Донецкой области.

Не о собственном здоровье, а о мире в Украине переживает боец Алексей Грищенко

— На той час я ще подумав, якщо слабкий захоче щось зробити, він спробує і кине, якщо сильний захоче, він спробує декілька разів, а дуже сильний буде робити щось до тих пір, поки не доб’ється результату, — говорит Алексей.

«ВІДРАЗУ НІБИ ВДАРИЛО СТРУМОМ І НОГИ ВІДНЯЛИСЬ»
Экипаж БМП, в котором Алексей Грищенко был стрелком, то выполнял задачи на передовой, то обеспечивал прикрытие для ГРАДов в тылу (в 20 километрах от «первой линии»). А летом 2015-го командование решило провести учения, к завершению которых поступила команда готовиться к боевому выезду.

— Це було в ніч на 10 серпня, хоча нам не казали, куди саме ми їдемо, зорієнтувався, що в район Старогнатівки, – продолжил рассказ Алексей. – Ще по дорозі нас зустрічали мінометами, ГРАДами, але ми продовжували рух і зупинились лише на світанку. Бачили через поле у посадці ворога, і він бачив нас, відкрив вогонь, і ми у відповідь. Чим ставало світліше, тим щільнішим був обстріл. І раптом я зовсім близько почув гуркіт, а потім з-за рогу з’явились дві БМП без розпізнавальних знаків, які везли ящики з боєкомплектом. Хлопці, як побачили ворожу техніку, розгубились, а я кинувся до нашої машини, взяв «жменю» ручних гранатометів, поцілив в першу машину, двічі влучив, а потім і другу підбив.

Только когда вражеская техника была выведена из строя, вышли из оцепенения побратимы Алексея, а он сам понадеялся взять пленных. Но идти к врагу «с пустыми руками» не стал, открыл дверь своей машины, чтобы взять еще один РПГ, и сразу же почувствовал, что запекло в плече.

— Побачив кров і зрозумів, що мене поранило, – вспоминает Алексей. – І відразу ніби вдарило струмом і ноги віднялись, я впав. Можливо, в мене поцілив снайпер, бо я єдиний стріляв по техніці ворога. Бійці мого екіпажу мене «закинули» в салон бойової машини і вивезли на безпечну відстань. Потім «з пересадками» доправили до Волновахи, а вже звідти «на швидкій» — до Маріуполя, там зробили МРТ і сказали, що потрібно негайно до лікарні імені Мечникова в Дніпропетровську. Тільки там мене прооперували.

Не о собственном здоровье, а о мире в Украине переживает боец Алексей Грищенко

ЛІКАРІ КАЗАЛИ: «ЦЕ НАВІТЬ НЕ ЗНАК ПИТАННЯ, ЦЕ – КРАПКА!»
Все это время Надежда не находила себе места, хоть супруг накануне и предупредил, что он отправляется на задание и три дня с ним не будет связи. Но женское сердце почувствовало неладное, а тут и Интернет запестрел новостями о бое, который приняла 72-я бригада под Старогнатовкой. В поисках информации о муже Надежда «поставила на уши» волонтеров и сотрудников военкомата. Только ночью 11-го августа стало известно, что Алексей в реанимации.

— Я знала тільки про поранення в руку, але розуміла, що в Мечникова так просто не відправляють, боялася, що руки зовсім нема, або щось таке, – описала свои сомнения Надежда. – Вже в лікарні виявилось, що руки-ноги в чоловіка на місці, він при тямі, але лікарі приголомшили невтішним діагнозом (у Алексея при ранении был задет спинной мозг, из-за чего наступил паралич нижних конечностей – Авт.), додавши, що «це навіть не знак питання, це – крапка!» і з цим доведеться жити.

После нескольких недель лечения в Днепропетровской больнице Алексея перевели в Киевский военный госпиталь, а оттуда – во Львов, в Военно-медицинский центр западного региона.

Не о собственном здоровье, а о мире в Украине переживает боец Алексей Грищенко

— Нібито про реабілітацію йшла мова, але це тільки одна назва, майже нічого там не робили, хіба що зарядку для ніг, та навчили самотужки пересідати з ліжка на візок, а з візка на ліжко, — говорит Алексей.

— Насправді кожного дня чоловік радує якимось дрібницями, змінами у своєму стані, – добавляет Надежда. – Після його повернення додому ми звернулись до лікаря, який йому колись вилікував грижу на хребті, він пішов нам назустріч, порадив як далі лікуватися, робить масажі. Зараз от встановлюємо ванну, щоб була можливість розігрівати м’язи. Я Олексію ще відразу сказала: «У нас все буде добре!»

«РОБОТА, ГРОШІ, ЗДОРОВ’Я – ТО ВСЕ В ОСТАННЮ ЧЕРГУ!»
За все время беседы от супругов ни разу не прозвучало ни одной жалобы, наоборот, в разговоре сквозил оптимизм, а еще было заметно, насколько Алексей и Надежда дорожат друг другом.

— В нас «конфетно-букетный» період і досі. Скажи?! Вже 15 років, слава Богу, – говорит с улыбкой Надежда. – Коли я побачила Олексія вперше, його очі були такі бездонні, так що відмовитись від запрошення на побачення було неможливо. А за п’ять місяців ми вже побралися, хоча всі і були в шоці, що так швидко.

— А для мене найголовніше, як для справжнього чоловіка – це розум, тобто для мене основна деталь в людині – це голова, — объясняет свой выбор Алексей.

В этом году Алексей и Надежда повторили клятвы в верности друг другу уже перед Богом, обряд венчания состоялся прямо в реанимации.

Не о собственном здоровье, а о мире в Украине переживает боец Алексей Грищенко

— До того я до церкви не ходила, молилась тільки вдома, особливо, коли чекала на чоловіка, адже це війна, розумієте, і не кожен день з ним був зв'язок, – говорит Надежда. – Але я не боялась, що він загине, бо знала, що він повернеться, чомусь була така впевненість. А з вінчання все спонтанно трапилось, мені запропонували волонтери, і я погодилась, а для Олексія то був сюрприз.

И сейчас Надежда вместе с сыном главная опора и поддержка Алексея, которого они мечтают поставить на ноги. Правда, самого главу семейства волнуют и более глобальные проблемы.

— Я зараз не думаю про роботу, або взагалі про своє життя, — подчеркивает Алексей.- Мене зараз хвилює більше питання миру в Україні, бо я був на Донбасі, знаю, що там відбувається, і розумію – це недобре. Питання це потрібно вирішувати і якнайшвидше. А робота, гроші, здоров’я – то все в останню чергу!

Не о собственном здоровье, а о мире в Украине переживает боец Алексей Грищенко

***
— Попереду в Олексія та його родини ще довгий шлях, – отмечает волонтер Юлия Поликарпова (067-30-69-566). – Він обов'язково стане легшим із нашою допомогою. Кожна маленька справа буде важливою, якщо нас багато, і кожен зробить те, що може. Якщо хочете допомогти цій родині: карта Приватбанку 5168755601404045 Грищенко Надія Анатоліївна (дружина).

Фото автора и из архива семьи Грищенко.