Индустриалка - новости Запорожья

Запорожье, Культура
В уходящем году киевско-запорожский писатель Павел Вольвач отметил пятидесятилетие и выпустил новый роман
Поделиться

Поэт, писатель и журналист Павел Вольвач, который в конце 90-х уехал из нашего города в столицу, заявил о себе на всю страну, выпустив роман о Запорожье «Кляса», который стал заметным явлением в современном литпроцессе, а в 2011 году был издан в Турции. Наконец поклонники его творчества дождались в 2013 году выхода второго романа, “Хрещатик-Плаза”. К тому же прошедший год стал для Павла Вольвача юбилейным.

В уходящем году киевско-запорожский писатель Павел Вольвач отметил пятидесятилетие и выпустил новый роман— Павел, вы отметили 50-летие. Что считаете самым главным достижением в творческой жизни? — поинтерсовалась “Индустриалка”.
— Так, дата ніби поважна, але якогось тиску років не відчуваю. Чого досягнув? Ну, це не мені визначати. Про це хай кажуть інші. Якщо у кількісних вимірах говорити, то написав вісім поетичних і дві прозові книги. Хтозна, багато це чи мало. Знаю одне: міф Південного Сходу з української літератури вже нікуди не дінеться. Як і зафіксований дух доби. А це трохи більше, ніж просто тексти.

— Если действие вашего предыдущего романа «Кляса» разворачивалось в Запорожье, то “Хрещатик-Плаза» — в Киеве. Их что-то объединяет?
— Об’єднують нерви й оптика автора, а ще ліричний літгерой – до певної міри на того ж таки автора схожий. Але лишень до певної, вони не повністю тотожні. Далі. Між романним часом «Кляси» й «Хрещатик-Плази» проліг проміжок років у п’ятнадцять. Отож, інший час… Зрештою, все інше – доба, суспільний устрій, країна, місто, люди. Простіше кажучи, маршрути героя «Кляси» пролягали від дому до прохідної й пивниці, відгалужуючись в найдальші міські нетрі, а супутниками були «люди з маргінесу» — Казак, Єгор, Бен, Талка, Степанич… Люди прості й зрозумілі, навіть по-своєму рідні.
А в «Хрещатик-Плазі» літгероєві тисне руку президент. Він, герой, має щастя й честь дружити із чи не найвизначнішим українським поетом, і навіть пити горілку, потім вертаючись у крутію непростого столичного життя, де є місце для, здавалося б, непоєднуваних речей. Але наш герой здавна любив непоєднуване…

— Сколько писали роман?
В уходящем году киевско-запорожский писатель Павел Вольвач отметил пятидесятилетие и выпустил новый роман— Проживав довго, подумки. А писав приблизно рік, орієнтуючись на такий часовий термін. Чому? Ну, це загальноєвропейський професійний стандарт. Та й хотілося зробити саме у віці сорок з чимось. Ну, все це досить умовно, плюс корективи внесла проблема зі здоров’ям (слава Богу, можу про це говорити в минулому часі), але в строк таки приблизно вклався.
Був період, коли поглянув на текст під іншим кутом зору, тому дещо переробляв. Потім деяких правок зажадав видавець, постійно розширюючи «список». Зрештою, мені це набридло: коли тобі тупо щось нав’язують – вибачайте.

— Правда, что из-за того, что в «Хрещатик-Плазі» вы писали об известных людях, его не хотели печатать?
— Складнощі були. Коли говорять про відсутність цензури, то або трохи лукавлять, або не володіють суттю питання. Просто раніше функцію цензури грали якісь ідеологічні чинники, а нині це можуть бути кланові, корпоративні, групові, політичні уподобання та інтереси видавців і тих структур, які стоять за ними.
Які постаті я зображував? Кожен вільний за персонажами побачити те, що побачить. Одна з редакторів (а їх за час видавничої епопеї змінилося кілька) вбачила, наприклад, у згадці про «обшарпаного Івана-художника, котрий живе на даху» чомусь знаменитого Івана Марчука. Хтось вичитував натяки на якихось політиків. Кілька людей напружилися, самонавіявши з тексту постаті відомих українських літераторів. А я, повторюся, писав про час і життя.
— Как известные люди — герои вашего романа — реагировали на его выход?
— На першій сторінці зазначено: «Будь-які схожості між художніми героями цього тексту і реальними людьми – випадкові». З цього й виходимо.
А щодо реакцій… Наприклад, Сашко Положинський, одним з перших прочитавши роман і схвально оцінивши, додав у «Фейсбуці»: «Павло, камуфлюючи імена персонажів, назвав мене Славком Порошинським, а раз не втримався і таки прописав Сашком… А загалом – дякую за роман, Павле!». Десь так…
В уходящем году киевско-запорожский писатель Павел Вольвач отметил пятидесятилетие и выпустил новый роман Що стосується прототипів «Кляси» – ті реагували жвавіше. Але ж це були люди, які перед тим ставали хіба що героями кримінальної хроніки. Тому власну з’яву на сторінках книжки сприймали більш безпосередньо. Багато хто допитувався в мене якоїсь конкретики, але образи у «Хрещатик-Плазі» далеко не фотографічні. Та і з «вгадуваннями» – справа непродуктивна. Мені про впізнаваність героїв, як про якісь додаткові «милиці» для тексту, не дуже йшлося. Хоча це не зменшує запитань: «То в тебе письменник Олесь Ульяненко?», «В якому то році унсовці билися в Могилянці?», «А Кучма справді приймав вас у президентському кабінеті?!».
— Что сейчас пишете?
— Есеї-колонки для журналів та інтерв’ю. Ось під час недавнього перебування в Запоріжжі зустрівся й поговорив з Віталієм Іваховим, бізнесменом і, сказати б, філософом інтер’єру. Ще з кількома цікавими людьми. Ці розмови мають побачити світ у журналі «Країна».
Перекладаю одного талановитого сербського поета. Треба відпочити, відійти від романного й довколароманного простору. Збираюся видавати нову книжку віршів, яка практично готова, відлежувалася кілька років. Називається «Сімдесят самовільних пісень», а об’єднана з вибраними віршами з попередніх збірок, певно, ввійде в книгу з робочою назвою «У Києві».
Поэт, писатель и журналист Павел Вольвач, который в конце 90-х уехал из нашего города в столицу, заявил о себе на всю страну, выпустив роман о Запорожье «Кляса», который стал заметным явлением в современном литпроцессе, а в 2011 году был издан в Турции. Наконец поклонники его творчества дождались в 2013 году выхода второго романа, “Хрещатик-Плаза”. К тому же прошедший год стал для Павла Вольвача юбилейным.
— Павел, вы отметили 50-летие. Что считаете самым главным достижением в творческой жизни? — поинтерсовалась “Индустриалка”.
В уходящем году киевско-запорожский писатель Павел Вольвач отметил пятидесятилетие и выпустил новый роман— Так, дата ніби поважна, але якогось тиску років не відчуваю. Чого досягнув? Ну, це не мені визначати. Про це хай кажуть інші. Якщо у кількісних вимірах говорити, то написав вісім поетичних і дві прозові книги. Хтозна, багато це чи мало. Знаю одне: міф Південного Сходу з української літератури вже нікуди не дінеться. Як і зафіксований дух доби. А це трохи більше, ніж просто тексти.
— Если действие вашего предыдущего романа «Кляса» разворачивалось в Запорожье, то “Хрещатик-Плаза» — в Киеве. Их что-то объединяет?
— Об’єднують нерви й оптика автора, а ще ліричний літгерой – до певної міри на того ж таки автора схожий. Але лишень до певної, вони не повністю тотожні. Далі. Між романним часом «Кляси» й «Хрещатик-Плази» проліг проміжок років у п’ятнадцять. Отож, інший час… Зрештою, все інше – доба, суспільний устрій, країна, місто, люди. Простіше кажучи, маршрути героя «Кляси» пролягали від дому до прохідної й пивниці, відгалужуючись в найдальші міські нетрі, а супутниками були «люди з маргінесу» — Казак, Єгор, Бен, Талка, Степанич… Люди прості й зрозумілі, навіть по-своєму рідні.
А в «Хрещатик-Плазі» літгероєві тисне руку президент. Він, герой, має щастя й честь дружити із чи не найвизначнішим українським поетом, і навіть пити горілку, потім вертаючись у крутію непростого столичного життя, де є місце для, здавалося б, непоєднуваних речей. Але наш герой здавна любив непоєднуване…
— Сколько писали роман?
В уходящем году киевско-запорожский писатель Павел Вольвач отметил пятидесятилетие и выпустил новый роман— Проживав довго, подумки. А писав приблизно рік, орієнтуючись на такий часовий термін. Чому? Ну, це загальноєвропейський професійний стандарт. Та й хотілося зробити саме у віці сорок з чимось. Ну, все це досить умовно, плюс корективи внесла проблема зі здоров’ям (слава Богу, можу про це говорити в минулому часі), але в строк таки приблизно вклався.
Був період, коли поглянув на текст під іншим кутом зору, тому дещо переробляв. Потім деяких правок зажадав видавець, постійно розширюючи «список». Зрештою, мені це набридло: коли тобі тупо щось нав’язують – вибачайте.
— Правда, что из-за того, что в «Хрещатик-Плазі» вы писали об известных людях, его не хотели печатать?
— Складнощі були. Коли говорять про відсутність цензури, то або трохи лукавлять, або не володіють суттю питання. Просто раніше функцію цензури грали якісь ідеологічні чинники, а нині це можуть бути кланові, корпоративні, групові, політичні уподобання та інтереси видавців і тих структур, які стоять за ними.
Які постаті я зображував? Кожен вільний за персонажами побачити те, що побачить. Одна з редакторів (а їх за час видавничої епопеї змінилося кілька) вбачила, наприклад, у згадці про «обшарпаного Івана-художника, котрий живе на даху» чомусь знаменитого Івана Марчука. Хтось вичитував натяки на якихось політиків. Кілька людей напружилися, самонавіявши з тексту постаті відомих українських літераторів. А я, повторюся, писав про час і життя.
— Как известные люди — герои вашего романа — реагировали на его выход?
— На першій сторінці зазначено: «Будь-які схожості між художніми героями цього тексту і реальними людьми – випадкові». З цього й виходимо.
А щодо реакцій… Наприклад, Сашко Положинський, одним з перших прочитавши роман і схвально оцінивши, додав у «Фейсбуці»: «Павло, камуфлюючи імена персонажів, назвав мене Славком Порошинським, а раз не втримався і таки прописав Сашком… А загалом – дякую за роман, Павле!». Десь так…
Що стосується прототипів «Кляси» – ті реагували жвавіше. Але ж це були люди, які перед тим ставали хіба що героями кримінальної хроніки. Тому власну з’яву на сторінках книжки сприймали більш безпосередньо. Багато хто допитувався в мене якоїсь конкретики, але образи у «Хрещатик-Плазі» далеко не фотографічні. Та і з «вгадуваннями» – справа непродуктивна. Мені про впізнаваність героїв, як про якісь додаткові «милиці» для тексту, не дуже йшлося. Хоча це не зменшує запитань: «То в тебе письменник Олесь Ульяненко?», «В якому то році унсовці билися в Могилянці?», «А Кучма справді приймав вас у президентському кабінеті?!».
— Что сейчас пишете?
— Есеї-колонки для журналів та інтерв’ю. Ось під час недавнього перебування в Запоріжжі зустрівся й поговорив з Віталієм Іваховим, бізнесменом і, сказати б, філософом інтер’єру. Ще з кількома цікавими людьми. Ці розмови мають побачити світ у журналі «Країна».
Перекладаю одного талановитого сербського поета. Треба відпочити, відійти від романного й довколароманного простору. Збираюся видавати нову книжку віршів, яка практично готова, відлежувалася кілька років. Називається «Сімдесят самовільних пісень», а об’єднана з вибраними віршами з попередніх збірок, певно, ввійде в книгу з робочою назвою «У Києві».
Спрашивала Светлана ОЛЕЙНИК

Кстати
О чем роман “Хрещатик-Плаза”

Павло Вольвач:
— Іноді про «Хрещатик-Плазу» кажуть, що це «роман про Українську службу Радіо Свобода» (где трудился Павел Вольвач, сейчас он работаетна 1-м канале Украинского радио. — С. О.). Або що це чи не перший український «офісний роман». Може бути. Але ж це лишень частка художнього світу, його атмосфери й акустики.

Тому найчастіше відповідаю так: це роман про життя. Де в антуражі редакції, Києва, України й, ширше беручи, світу відбуваються якісь сюжетні ходи, поряд із усілякими різночинцями, із людьми, «не занесеними в google», миготять високі владці, відомі політики, спортсмени, знамениті письменники, митці, дисиденти тощо. Ну, і як водиться, за законом жанру, виникають – хай і майже невловно – представники різних служб, таємничі спеціальні люди: як їм не виникнути? Тобто, як і в житті, багато всього…


Комментарии читателей