Индустриальное Запорожье - новости Запорожья

Запорожье
Феномен доби ­ Василь Стус
Поделиться

У січні нинішнього року в Україні на державному рівні відзначили 75-­річчя від дня народження поета і політв’язня радянських часів Василя Стуса

 

Василь Семенович Стус (06.01.1938 ­ 14.09.1985) ­ український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, правозахисник.

Один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Герой України.

За власні переконання в необхідності української культурної автономії творчість Василя Стуса була заборонена радянською владою, а сам поет був на 12 років позбавлений волі

 

Народився в селянській родині, був четвертою дитиною в сім’ї. У 1939 році його батьки переселилися в місто Ста-ліно (нині Донецьк), аби уникнути примусової колективізації. Батько завербувався на один із хімічних заводів. Ще через рік батьки забрали туди своїх дітей. У 1944-1954 роках Василь навчався у донецькій міській середній школі і закінчив її зі срібною медаллю. Потім він вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту міста Сталіно. Закінчивши у 1959 році навчання з червоним дипломом, три місяці працював учителем української мови й літератури в селі Таужне Кіровоградської області, після чого два роки служив в армії на Уралі.

Під час навчання і служби став писати вірші. У 1959 році в «Літературній Україні» опу-
блікував свої перші вірші з напутнім словом Андрія Малишка.

Працював учителем укра-їнської мови та літератури у середній школі № 23 Горлівки. Згодом був підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку. З березня по жовтень 1963 року працював літературним редактором газети «Социалистический Донбасс» та вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР імені Т. Шевченка у Києві із спеціальності «Теорія літератури». За час перебування в аспірантурі підготував і здав до видавництва першу збірку творів «Круговерть», написав низку літературно-критичних ста- тей, надрукував кілька перекладів із Ґете, Лорки.

 

Протести і… наслідки

У вересні 1965-го під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві взяв участь в акції протесту. Стус разом з Іваном Дзюбою, В’яче-славом Чорноволом, Юрієм Бадзьом закликав партійних ке- рівників і населення столиці засудити арешти української інтелігенції, що стало першим громадським політичним протестом на масові політичні репресії в Радянському Союзі в повоєнний час. За участь у цій акції його було відраховано з аспірантури.

У роки своїх тимчасових робіт (1965-1972) працював у Центральному державному історичному архіві, на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, в метро. З 1966 по 1972 роки — старший інженер у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. У 1965 році одружився з Валентиною Попелюх. У 1966 році у них народився син — нині літературознавець, дослідник творчості батька Дмитро Стус.

Пропозицію Стуса опублі-кувати в 1965 році свою першу збірку віршів «Круговерть» відхилило видавництво. Незважаючи на позитивні відгуки рецензентів, було відхилено і його другу збірку — «Зимові дерева». Однак її опублікували в самвидаві. У 1970-му книжка віршів поета «Веселий цвинтар» потрапила до Бельгії і була видана в Брюсселі.

У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини. Літературна діяльність поета, його звернення у вищі партійні інстанції з протестами проти порушення людських прав і критичними оцінками тогочасного режиму спричинили арешт.

 

Час творчості за гратами

12 січня 1972 року його вперше арештували; впродовж майже 9 місяців поет перебував у слідчому ізоляторі. Саме тоді було створено збірку «Час творчості».

На початку вересня 1972-го київський обласний суд звинуватив його в «антирадянській агітації й пропаганді» та засудив до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання. Покарання від-бував у мордовських і магаданських таборах. Більшість віршів, що Стус писав у таборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.

По закінченню строку Стуса у 1977 році вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979-го на золотих копальнях. З ув’язнення звернувся із заявою до Верховної Ради СРСР з відмовою від громадянства: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином — значить бути рабом…».

Повернувшись восени 1979 року до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Попри те, що його здоров’я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником ливарного цеху на заводі, на фабриці взуття «Спорт». У травні 1980 року був знову за-
арештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього. В одному з листів, адресованому світовій громадськості (жовтень 1980), відомий ро-
сійський правозахисник А. Сахаров розцінив вирок Стусові як ганьбу радянської репресивної системи.

Василеві Стусові, що з листопада 1980 року перебував у таборі ВС-389/36-1 в Кучино (тепер Чусовського району Пермської області, Росія), заборонили бачитися з родиною, останнє побачення було навесні 1981 року. Однак його записи від 1983 року вдалося переправити на Захід.

 

Загибель

Табірними наглядачами знищено збірку з приблизно 300 віршів Стуса. На знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації з політ-в’язнями він кілька разів оголошував голодування. У січні 1983 року за передачу на волю зошита з віршами на рік був кинутий у камеру-одиночку. 28 серпня 1985 року Стуса знову відправили до карцеру. На знак протесту він оголосив безстрокове сухе голодування. Помер в ніч з 3 на 4 вересня, можливо, від переохолодження.

За офіційними даними причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв’язень, Василь Овсієнко поруч із цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

В будь-якому разі смерть Василя Стуса слід розглядати як вбивство, скоєне радянською тоталітарною системою: воно полягало у багаторічних пере-слідуваннях поета, зокрема й фізичних, що врешті-решт призвели до його передчасної смерті. Смерть поета приховувалась радянською владою від його друзів-дисидентів до середини жовтня. Його дружина одержала повідомлення про смерть чоловіка вранці п’ятого вересня. Всупереч її проханню, поховання відбулось без присутності рідних. Права на перепоховання адміністрація не надавала до завершення терміну ув’язнення. Особисті речі Стуса також здебільшого не повернулись до його родини.

Похований на табірному цвинтарі у с. Борисово Чусовського району Пермської області.

У листопаді 1989 року, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36-1 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі.

 

ДО РЕЧІ

У 1991 році Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій

«Дорога болю» (1990).

Поезія Василя Стуса характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу і України. Проте поступово домінуючими в творах поета стали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю. Після смерті поета в Україні видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992),

«І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби» (Київ, 1993).

У селі Рахнівка на Вінниччині відкрито меморіальну дошку та пам’ятник поету. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

26 листопада 2005 року Стусу посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена Держави.

На Донбасі працює Донбаський історико­лІтературний музей Василя Стуса.

 


Комментарии читателей